Сайт для Українських патріотів

Свята Українського народу

ДуховнаЛюдина — Fri, 03 Apr 2009 15:56:59 GMT

Календар Українських свят "Краю тихий світе милий - моя Україна..." Тарас Шевченко Свято, традиції, рід - ці слова в наш буремний час, інколи, на жаль, втрачають своє значення. Дана сторінка присвячена неповторним і самбутнім традиціям українського народу. Свято в українській народній традиції завжди займало провідну роль. Усі свята українського календарного року пов'язані з господарським життям та побутом українців. Кожне з них має свої особливості, традиції та обряди. Свято Катерини-7 грудня Свято Андрія-13 грудня Святого Миколая-19 грудня Святвечір- 6 січня Різдво-7січня Меланки-13 січня Щедрий вечір-14 січня Водохрещя-19 січня Св.Валентина-14 лютого Стрітення-15 лютого Благовіщення-7 квітня Обертіння-9квітня Юрія-6 травня День Матері -9 Травня Івана Купала-7 липня Петра і Павла-12 липня Прокопа-21 липня Іллі-2 серпня Покрова-14 жовтня Якщо у вас є якась інформація щодо свят викладайте будь ласка на форумі!:-)

Традиційний одяг Українців

ДуховнаЛюдина — Fri, 03 Apr 2009 15:54:11 GMT

Характерною рисою традиційного українського одягу є надзвичайна мальовничість, яка відбиває високий рівень культури виробництва, володіння багатьма видами й техніками опорядження та оздоблення. Водночас народному одягу притаманна значна варіативність. Найбільш помітними були відмінності у костюмі, що побутував на Лівобережжі та Правобережжі, Слобожанщині та Поділлі. Це ж стосується й традиційного одягу населення Подністров'я, Карпат, Полісся та Півдня України. Регіональною специфікою були позначені передусім матеріали для одягу; конструктивні, технологічні і декоративні прийоми його створення; способи виробництва окремих деталей: головних уборів, взуття, прикрас; колорит, техніка та мотиви орнаментики — особливо сорочок і поясного одягу, які майже до кінця XIX ст. зберігали давні локальні особливості, а також способи носіння і об'єднання всіх елементів одягу в повний, завершений комплекс вбрання. Сорочка — один із найдавніших елементів одягу. За часів Київської Русі сорочка слугувала як натільним, так і верхнім одягом і шилася з полотна чи сукна. Українська сорочка кінця XIX — початку XX ст. мала велику кількість варіантів крою і орнаментації та відповідала декільком призначенням. Це і колоритно оформлені святкові, і більш стримані пожнивні та повсякденні сорочки тощо, які виготовлялися з полотна різної якості. Основними типами сорочки були: тунікоподібна; з плечовими вставками; з суцільним рукавом; на кокетці. Локальна специфіка виявлялася в засобах з'єднання плечової вставки та рукавів зі станом, у розмірі та формі плечової вставки, рукавів та ласток (клинців, що вшивалися в рукав для розширення пройми), у характері призбирування верхньої частини рукава та горловини, в оформленні коміра та манжетів, у горизонтальному та вертикальному членуванні стана сорочки. Розмір деталей, кількість полотнищ стана залежали від ширини доморобного полотна (в середньому 50 см), яка визначалася можливостями ткацького верстата. Локальної своєрідності сорочці надавала й орнаментація, що виконувалася технікою ткацтва або вишивки. Забезпечення чоловіка та інших членів родини білизною покладалося за традицією на дружину. Молодий приносив у дім з рідної сім'ї дві-три сорочки. Після заручин наречена готувала для майбутнього чоловіка білизну, і часто вже на весіллі жених був одягнений у сорочку, що її пошила й вишила молода. Андарак — спідниця з вовняної або напіввовняної саморобної тканини червоного кольору з закладеними ззаду складами, які по низу прикрашалися широкою смугою тканого та вишитого орнаменту. Андрак побутував переважно на півночі Чернігівщини. Так називали і спідниці зі смугастої саморобної тканини на Поліссі. Юпка (куртка, кохта) — нагрудний одяг з рукавами, відомий у різних регіонах України. Найчастіше виконувався з фабричних тканин і повторював форму та крій місцевих безрукавок. Керсетка — жіноча безрукавка, яка мала багато місцевих варіантів довжини, пропорцій, декорування. Побутувала здебільшого на Київщині, Чернігівщині, Полтавщині, частково на Півдні України. Найрозвиненіших форм керсетка набула у другій половині XIX ст., коли чітко визначилися не лише основні принципи її крою, а й локальні особливості щодо пропорцій, колориту, оздоблення. Дерга (опинка, обгортка, горботка, фота) — одноплатовий розпашний одяг, найчастіше із саморобної вовняної тканини. Був поширений на Поділлі, Прикарпатті, Буковині, а також на Полтавщині. Дерга мала значну кількість варіантів тканого малюнку, кольористичного вирішення, розмірів і способів носіння. Кептар — хутряна безрукавка населення Карпат та Прикарпаття. Мав значну локальну варіативність щодо довжини та прийомів оформлення в залежності від регіону. Лейбик (бруслик, катанка, горсет) — сукняна безрукавка жителів передгір'я Карпат, рівнинної частини Західної України та Полісся. :-)

Повір`я

ДуховнаЛюдина — Fri, 03 Apr 2009 15:52:52 GMT

Грім, блискавка, гроза Грім походить від руху по небу колісниці святого Іллі, а блискавка - іскри з-під копит коней, що везуть колісницю. Грім буває здебільшого в той час, коли небо вкрите хмарами; це тому, що в цей час чорти особливо люблять дражнити Бога: гасають дорогами, кружляють у вихорі пилюки, ламають у лісах дерева, зривають дахи і т. п. Під словом "блискавка" розуміють розрив хмар, який відбувається задля того, щоб архангел Гавриїл бачив, де ховається чорт і стежив за напрямом пущеної стріли. Зигзаги і змійки походять від того, що пущена стріла летить за чортом, який тікає врізнобіч. Пожежу від блискавки можна погасити лише сироваткою, квасом або ж козячим молоком. Громові стріли - з каменю, у вигляді конусоподібної кулі. Після удару вони входять у землю на сім сажнів, а через сім літ виходять на поверхню. Як що-небудь грім запалить: клуню, хліва, хату - тільки одну будівлю, то не треба боятися за решту будівель, - вони не займуться і не згорять. Під час грози не варто їсти чи взагалі відкривати рот, щоб не дати туди проникнути чортові, за яким постійно літає блискавка чи стріла. Під каменем чортові сховатися найзручніше: від каменя громові стріли відскакують. Чорти зносять хмари докупи; як знесуть багацько, то качають у вали, від того дуже гуде по небі; для спокою Бог посилає. святого Іллю з огненною палкою: як святий Ілля замахне палкою, то блисне, а як ударить по чорту, - то гримне. Під час грози не можна стояти під дубом чи вербою, бо там ховається чорт від громового удару. Коли грім ударить у дерево і запалить його, то це означає, що чорта вбито і перетворено в смолу, яку,, траплялось, - і знаходили під деревом. Грім і блискавку народ називає Перуном; якщо трапиться, що блискавка запалить яку-небудь будівлю, то здебільшого кажуть: "Перуном спалило". Блискавка - це справжнє небо, яке під час гніву Бог показує народові. Якби на землю впала хоч маленька частка цього неба, то спалила б усю землю. Стверджують, що це небо відкриється перед страшним судом. Як уперше грім почуєш навесні, то треба: - спиною обпертися об стіну або об тин, щоб спина не боліла; - качатися, щоб крижі не боліли; - об щось зіпертися, то не буде боліти спина; - бити головою до каменя, щоби не боліла голова. При цьому говорять: "Камінь - голова", "Камінь - голова". Не годиться співати, як грім гримить, бо як хто співає, то він чорта веселить, то грім за те вбиває і чоловіка; людина співає, а чорт коло неї, то грім хоче чорта убить, а чорт під людину ховається, от грім і вбиває її. Коли гроза, то люди хрестяться, щоб нечистий не підлазив, бо то святий Ілля ганяє за ним і стріляє по йому. Куди він заховається, туди і попадає Ілля громом. У липні бувають сильні грози, грізні ночі липня і серпня називають горобиними, бо грім і блискавка не дають заснути навіть горобцям. Не показуй на блискавку пальцем, бо хата згорить. Вогняна куля, що летить у повітрі, - це змій відвідує дівчат. Не стій біля вікна під час грози, бо уб'є грім. Не можна їсти під грозу, бо влуче стрілою. Не грай у карти під грозу, бо стріла улучить. Не можна бігти під час грози, бо може вбити.

Традиція Хліборобства

ДуховнаЛюдина — Fri, 03 Apr 2009 15:51:11 GMT

Хліборобство Хліборобство На етнічній території України населення здавна займалося хліборобством. У давні часи трипільської культури , ще чотири тисячі років до н.е., вирощування злаків посідало чільне місце серед інших видів господарських занять — таких, як мисливство, збиральництво, рибальство, до певної міри тваринництво. Сприятливі кліматичні умови, погідний ландшафт, родючі чорноземи спонукали до праці у полі. Минали тисячоліття, відбувалися переміщення давніх хліборобських племен з місця на місце, і все ж хто б не оселявся на тій землі — неодмінно відновлював традиції вирощування хлібних злаків. У результаті безпепервної протягом століть хліборобської діяльності на сучасній території України створилися багаті народні традиції у плеканні зернових культур. Здавна поділ орних земель на городні та рільні був зумовлений відповідною структурою садиб (при утвердженні осілого способу життя), а також розширенням посівних площ. Невеликі ділянки біля осель огороджували (звідси — «городи», «городити»), вирощували на них відомі в регіоні культури. Поступово, у процесі розширення посівних площ, оброблені за огорожею землі відводили під зернові. Лише згодом остаточно стабілізується певна структура селянського поля, у якому вирізниться город із відповідним набором культур і основне орне поле — рілля. Хліборобству як господарсько-культурному явищу притаманна внутрішня структура. Його цілість становлять знаряддя праці, технологічний процес вирощування культурних злаків, плодів, а також ціла низка обрядово-ритуальних дій. Перед тим, як взятись за чепіги плуга, щоб провести борозну і засіяти зерно у добре підготовлений грунт, господар молився, проробляв різні предковічні ритуальні й магічні дії задля успішних результатів праці. Повна відповідність фізичних, технологічних вправ духовному стану людини, її світобаченню і відчуттям породжувала впевненість у характері хлібороба, наповнювала його душу спокоєм. Упродовж тисячоліть селянин вирощував здебільшого зернові культури, почасти городні. Це тривало до появи у XVII—XVIII ст. на території України коренеплодів, зокрема картоплі. Саме просапні культури порушили віками плекані традиції хлібовирощування. Однак кмітливий розум селянина зумів налагодити «добрі стосунки» просапних із зерновими і започаткувати своєрідні традиції агротехнологічного процесу. Незалежно від того, які хліборобські культури вирощувались — городні, зернові чи просапні, насамперед потрібні були знаряддя праці. У свою чергу, виготовлення хліборобської техніки відповідної конструкції і якості зумовлювало виникнення відповідного технологічного процесу. Проте цими двома компонентами не вичерпується зміст традиційного хліборобства. Принциповою ознакою є його обрядово-ритуальна частина, без якої хліборобство не уяві ляється як цілість. Отже, агротехнічний процес вирощування культурних злаків становить органічну єдність матеріального і духовного. У цілісній системі народно-традиційної культури, особливо на ранніх етапах розвитку українського етносу, вагомого значення, безумовно, набувала агротехніка. З одного боку, це був суто матеріальний, виробничий процес, покликаний виконувати важливу соціально-економічну функцію, з іншого — духовне осягання буття через сферу абстрактно-містичного світосприйняття. Підпорядкування цих аспектів завданню створення життєво необхідних матеріальних благ є часткою колективного культурного прогресу у системі загальної традиційної культури. Поняття «традиційне хліборобство» включає і такий ряд атрибутивних елементів, як культ землі, магія слова, магія предмета. Це те, що становило світоглядну систему. Світоглядні уявлення давнього хлібороба відігравали визначну роль в агровиробничому процесі. Природно-географічне середовище, особливо на ранніх етапах розвитку, формувало господарські напрями, впливаючи, таким чином, на соціальні та економічні чинники. Цей процес мав змінний характер: врожай значною мірою залежав від природних факторів. Удосконалення технології хліборобства зменшувало вплив природно-географічного фактора. Тобто поліпшення засобів праці створює матеріальну основу для стабілізації її результатів, робить селянина менш залежним від сил природи. Природне середовище виступає як об'єктивний фактор, вплив якого на кінцевий результат вищий там, де нижчий рівень продуктивності. А при низькому рівневі продуктивності праці людина все більше покладається на містичні сили. Таким чином, створюється світоглядна система, утилітарно пов'язана з агровиробничим процесом. Простежується, отже, органічний і вмотивований зв'язок природного середовища і виробництва, природи і світоглядних уявлень. § 1. Знаряддя оранки Від спушування грунту примітивними знаряддями бере свій початок хліборобська культура. Застосування з цією метою палиці археологи простежують у найдавніших осередках людської цивілізації. За допомогою палиці-копачки щонайбільше можна було підтримувати агротехнічну ідею необхідності обробітку грунту для успішного розвитку рослин, оскільки вплив її на продуктивність був зовсім незначним. 273 До того ж це знаряддя можна було використовувати лише в долинах рік і саме там, де формувалась своєрідна флора злакових приматів — природних попередників культурної флори. Подальший розвиток аграрної культури загалом пов'язаний з удосконаленням ґрунтообробних знарядь, особливо на ранніх етапах, коли обробіток землі був єдиним агротехнічним заходом для тимчасового підтримання її родючості шляхом поліпшення структури. Ранньотрипільські поселенці володіли певними навичками у плеканні деяких зернових культур, зокрема проса, ячменю чи навіть пшениці, застосовуючи для агротехнічного процесу такі знаряддя, як найпростіші моделі мотики, виготовлені з рогу, каменю чи дерева, а також кремінні серпи. Саме застосування мотик різного ступеня довершеності дозволило створити основу для розвитку аграрної культури як матеріального гаранту поступу людської цивілізації взагалі. Не зникли безслідно набуті навички з підготовки грунту неолітичною мотикою трипілля — їх розвивали спадкоємні археологічні культури пізніших епох. Так поступово створювалася аграрна культура на етнічній території України. Важливою об'єктивною умовою для переходу до так званого орного хліборобства було приручення, одомашнення тварин. їх використання як тяглової сили започаткувало новий етап у хліборобстві — розвиток тяглових орних знарядь. Рало без полоза, рало з полозом Рало без полоза, рало з полозом Рало. Першим знаряддям для обробітку грунту, в яке запрягали робочих тварин, було рало. На етнічній території України рало уже побутувало на початку II тис. до н. є. Це було безполозове рало найпростішого типу. Воно складалося з довгої (до чотирьох метрів) жердини, яку називали «грядка», або «стебло», а у випадку волового запря гу — «війє». Довга жердина правила і за дишло, і за гряділь, який пізніше з'явиться у плузі. У задній потовщеній частині стебла закріпляли ральник під кутом 35—40° до землі, а також дерев'яну ручку (чепіга), яка служила для утримання знаряддя під час оранки. Знахідки вузьколопатевих наральників свідчать, що на межі двох епох і в перші століття нашої доби безполозові рала були поширені майже в усіх ландшафтно-географічних зонах України. Вищий рівень аграрної культури, новий етап її розвитку зумовлений винайденням заліза і виготовленням з нього робочих частин орної техніки. Найдавніші залізні наральники на території України знайдені археологами у Північному Причорномор'ї та на Закарпатті. Упродовж І тис. н. е. сталися суттєві техніко-конструктивні зміни орної техніки: від найпростіших борозних знарядь — до оснащених череслом, палицею і колісним передком, здатних відвалювати брили грунту. Основою такого вдосконалення було рало: в одних випадках — безполозове прямогрядільне, в інших — полозове. Саме полозове рало, яке широко ужиткувалось давніми хліборобами уже в І тис. н. е., відіграло значну роль у формуванні плуга. При оснащенні орного знаряддя череслом і відвальною палицею змінилась технологія оранки (відораний грунт перевалювався частково або тільки розсувався в боки), воно уже перестає бути ралом у первісному розумінні. Це ще не плуг, але уже й не рало — перехідна модель, яка отримала назву плужиця. Очевидно, плужиця виникла в процесі вдосконалення рала додаванням до нього другого руків'я і чересла. Фактично орне знаряддя з певною технологічною функціональністю, окреслене як рало, припинило своє існування у пізньому середньовіччі. Однак ще зустрічалось спорадичне його вжиткування наприкінці XIX — на початку XX ст., зокрема у поліській зоні. Однозубі знаряддя, призначені або для міжрядного обробітку просапних культур, або для багатьох інших допоміжних операцій агротехнічного процесу, іменувались за давньою традицією «рало», чи «орало» (Чернігівщина), а подекуди назву змінено на «окучник» (Житомирщина), чи «підгортач» (Київщина). Змінилася і традиційна назва багатозубих рал. На Харківщині знаряддя з трикутною рамою іменували «радлом», в Центральній Україні, на півдні Чернігівщини та у східній частині Поділля — «драпаком», чи «дряпаком», іноді «гаком». Отже, навіть побіжні узагальнення щодо походження і вдосконалення орної техніки на етнічній території України свідчать про роль рала як базового для створення конструктивно досконаліших знарядь другого покоління — плугів і сох. Типи плугів: 1 - плуг (Бойківщина, кінець XIX ст.); 2 - зразок типового карпатської о плуга 30 - 40-х років XX ст.; 3 — підволокл; 4 — частина плуга початку XX ст. (регулювання «на шрубу», закарпатська частини Бойківщиии) Типи плугів: 1 - плуг (Бойківщина, кінець XIX ст.); 2 - зразок типового карпатської о плуга 30 - 40-х років XX ст.; 3 — підволокл; 4 — частина плуга початку XX ст. (регулювання «на шрубу», закарпатська частини Бойківщиии) Типи дерев'яних плугів: 1 — плуг (Гуцульщина, XIX ст.); 2 — плуг (Бойківщина, X ст.); З — гряділь (вид зверху); 4 — іс тик Типи дерев'яних плугів: 1 — плуг (Гуцульщина, XIX ст.); 2 — плуг (Бойківщина, X ст.); З — гряділь (вид зверху); 4 — іс тик _Плуг_.Це знаряддя, що здатне перекидати пласти грунту. Період його започаткуваиня слід окреслити як перехідний формотворчий, коли поряд з утвердженням ідеї оранки і перекиданням пластів грунту тривали пошуки знаряддя відповідної конструкції. З кінця черняхівської епохи на етнічній території України ншіозове рало доконструювали череслами. Розпочався процес формування робочих частин знаряддя оранки. Зафіксоване у Сербії та Болгарії на початку XIX ст. побутування плужиць, взагалі їх існування свідчить про перехідний тип орного знаряддя. Український традиційний плуг складався з двох основних частин — власне плуга і тяглового передка («теліжка»., «колісниця»). Основною деталлю плуга, яка з'єднує псі інші в певну конструктивну систему, є гряділь («придолоп», «грядка»). До конструктивних частин належать стовпа («підойма»), а також чепіги. Робочі частини дерев'яного плуга: чересло («крій», «довге залізо», «переднє залізо», «ніж» тощо), підошва («п'ятка», «санка», «полоз», «стріла» тощо), на яку насаджувався леміш («широке желізо», «широкий ніж», «черевик», «підріз», «писок», «копач» тощо), і полиця («дошка»). З заліза виготовляли чересло, леміш, а пізніше і полицю. Однією з основних формотворчих засад, що дозволяє вирізнити регіональні моделі - плуга, є ландшафтногрунтова характеристика тієї чи іншої етнографічної провінції. На базі українського традиційного плуга створюється карпатсько-гірська модель, конструктивно видозмінюється плуг поліської зони, дещо своєрідним виглядає плуг волинського історико-культурного ареалу тощо. У гуцульській частині Карпат аж до XIX ст. зберігся плуг з перекладною полицею, який можна вважати рудиментом широколопатевого двополицевого рала. Основні конструктивні вузли поширюються на сусідні етнічні території, зокрема Молдову, Росію, Білорусь, навіть на Кавказ. Різноманітне регіональне моделювання класичного варіанту плуга свідчить про розвиток народного ґрунтознавства і одночасно вказує на залежність конструктивної моделі від агрофізичного стану грунту. Запровадження у поміщицьких господарствах різних районів України фабричних зразків Менцеля, Сакка, Еккерта та інших промисловців не набули значного поширення у селянському середовищі. І не лише через їх високу ціну, а й у зв'язку із техніко-конструктивною недосконалістю, непристосованістю до певних типів грунтів. Тривав процес довершення традиційних моделей, до яких прилаштовували металеву гвинтоподібну полицю, суцільно з'єднавши її і лемешем та долучивши стрілу тощо. Моделі сох Моделі сох Соха. Яскравим підтвердженням безупинного творчого пошуку селянина, поглиблення його агрономічних та інженерних знань і навичок було винайдення ще одного орного знаряддя для роботи в екстремальних ландшафтногрунтових умовах Лісу та Лісостепу — сохи. Відомі в етнографії однозубі сохи («білоруська сошка») — не що інше, як перехідні типи від рала до сохи, що законсервувалися у селянських господарствах. Саме ця модель сохи, а також інші, зокрема «цапулька», були першим етапом на шляху формування класичного двозубого варіанту, з яким пов'язане технічне вдосконалення і конструктивна еволюція від знаряддя спушувального до орного. Соха відрізнялась від рала саме робочою частиною, якою була двозуба плаха — на зуби набивались асиметричні сошники — замість однозубого ральника. До цього орного знаряддя була прилаштована полиця у вигляді лопатки, яка давала змогу не тільки відгортати відкраяний грунт, а й перекидати його. Враховуючи специфічні природно-географічні умови етнічної території України, а також те, що Середнє Подніпров’я, поліська зона були прабатьківщиною хліборобства і водночас територією запровадження таких первісних упряжних знарядь, як рало, а відтак і плуг, соха могла з'явитися на Поліссі уже у сформованому вигляді з північних, північно-західних регіонів лісової смуги приблизно у XVII—-XVIII ст. При цьому «етнографічні» сохи XIX ст. Полісся Лівобережжя України відрізнялися від своїх північних аналогів. Вони більше нагадували праоснову і зберегли жорстке кріплення робочої частини з корпусом сохи (виняток становить соха-односторонка зі східної частини Полісся). Зміни стосувалися і робочих частин, коли сільські майстри Полісся вважали за потрібне поставити ту чи іншу деталь так, як у плузі або ралі (поліська соха з Чернігівщини, соха з мелицею із Західного Полісся, модель із півдня Чернігівщини і Лівобережжя). Ужитковий успіх сохи в етнокультурній зоні Полісся пов'язаний з її виробничою економічністю: при достатній продуктивності (вищій за рало, але нижчій за плуг) вона значно переважала існуючі орні знаряддя за доступністю і простотою в експлуатації. Легкоструктурні грунти з участю сохи можна було підготувати до посіву, маючи одного коня, тоді як рало, і особливо плуг, вимагають щонайменше двох волів чи коней. Знаряддя боронування: 1 — типова рамкова борона; 2 — модель борони із Закарпаття (початок XX ст.); З — борона «грапа» (кінець XIX ст.); 4 — коток (кінець XIX ст.) Знаряддя боронування: 1 — типова рамкова борона; 2 — модель борони із Закарпаття (початок XX ст.); З — борона «грапа» (кінець XIX ст.); 4 — коток (кінець XIX ст.) У комплексі ґрунтообробних знарядь, від самого початку оранки чільне місце посідали знаряддя другого етапу підготовки поля. До них у різний час належали мотики, суковатки, драпаки, різноманітні борони, а також рала. Потреба у вирівнювальних поле упряжених знаряддях з'явилась із запровадженням оранки. Окрім розпушування розораного грунту ралом під час перехресної оранки, для технічного завершення підготовки поля необхідний був додатковий інвентар. Таким знаряддям могла бути суковат-ка, або волокуша. Безумовно, перші розпушувальні пристрої були найпростішої конструкції, переважно гіллячкового типу — верхівки хвойних дерев з обрубаними гілками або гіллячки з гострими шпичаками (глід, терен тощо). Це так звані боропи-плетуші. Уже у давньоруський час хлібороби доводили поле до технологічної завершеності брусковими боронами, найчастіше плетеного типу, які згодом набули найрізноманітніших форм, відзначались різними способами закріплення зубців. Подальший розвиток хліборобства відбувався у руслі територіальної локалізації орної техніки, тісно пов'язаної з конструктивним удосконаленням знарядь. Це спричинювалось феодалізацією суспільного життя, поширенням феодального (ленного) права на рільничі угіддя. Тому уже в пізньому середньовіччі виділяються суцільні зони сошної 12 оранки (північ Росії, Білорусь), плужного обробітку (більшість території України) із застосуванням сохи, плуга і рала. Така зональність поширення основних орних знарядь у східнослов'янських народів зберігалась до початку XX ст. § 2. Вирощування злаків Другою складовою частиною традиційного хліборобства є агротехнічний процес. Його суть полягає у вирощуванні культурних рослин із застосуванням різних технологічних прийомів і навичок та використанням з цією метою відповідних знарядь праці. Агротехнічний процес становить суму операцій, кожна з яких окреслюється як суттєва частина процесу вирощування злаків: системи рільництва, удобрювання поля, обробіток грунту, сівба, догляд за рослинами, жнива. Системи рільництва. Це своєрідна стадія агротехнічного процесу вирощування культурних злаків, технологічний ряд якої насамперед організовано хліборобом у міру набутих ним знань і досвіду. Вона відбиває ступінь пізнання властивостей грунту, природного середовища, що свідчить про загальний етнокультурний рівень. Водночас системи рільництва — це специфічний обсяг технологічних прийомів, що не обмежуються якоюсь певною процедурою — удобренням, оранкою чи зміною поля, а базуються на їх певних дозах, якими оперує хлібороб, тобто він здійснює організацію усіх заходів, спрямованих на підтримання родючості грунту. Організаційний чинник — основний компонент системи рільництва, оскільки хлібороб на певному етапі історичного розвитку суспільства виражає суму соціальних потреб, відбиває рівень продуктивності сил, акумулює в собі традиційні знання, які формують його світоглядні уявлення про предмет праці. Черговість хліборобського використання поля з відповідними періодами його відпочинку прийнято називати системою рільництва: це двопілля, трипілля та ін. Організована зміна посівних і парових ділянок як ефективний агрономічний захід щодо відновлення природних сил грунту свідчить про поглиблення знань хлібороба про справжню природу грунту, ботаніку рослин. Первісні системи рільництва базувалися на таких трьох елементах: відпочинок експлуатованої ділянки (польової чи 283 лісової), обробіток грунту і певна черговість висівання культур. Перший елемент виступав у відносно пасивній формі, тоді як активність другого і третього залежала від рівня загальної аграрної культури, що, у свою чергу, зумовлювалося рівнем розвитку продуктивних сил. На ранніх стадіях вирощування зерна в умовах лісового ландшафту, в зонах Лісостепу і Степу, коли відбувалось лише визначення природної родючості землі, однією з умов існування і розвитку хліборобства був переліг. Це первинна найпростіша форма, спрямована на підтримання природної агрономічної сили грунту. Йдеться про певну організаційну систему, коли виснажену ділянку землі залишають на природне відновлення плодючості. Час експлуатації ділянки при перелоговій системі залежав від природної потужності грунту. Вона засівалася у довільній послідовності, здебільшого відповідно до потреб господарства. Застосування парового обміну стало переломним моментом в історії розвитку хліборобства. Враховуючи усвідомлену необхідність підтримання родючості землі, емпірично було інайдено досить простий спосіб вдосконалення процесу зерновирощування. Однією з умов виникнення парової системи було застосування тяглових орних знарядь — і не лише шунтувальних, а й таких, за допомогою яких можна було якщо не перевертати грунт, то хоч горизонтально підрізати його, щоби домогтися часткового знищення бур'янів, проникнення атмосферних мікроелементів у грунт тощо. Найпростішою паровою системою було двопілля. Двопільною паровою системою рільництва послуговувалися на етнічній території України, у її степовій частині, ще у XVIII — на початку XIX ст. Як анахронізм найпростішого варіанту двопілля (коли відпочинкове поле облогувало) зустрічаємо його в умовах гірського карпатського рільництва у своєрідній толоко-царинній формі, коли частину поля розорюють і на ній висівають виключно овес, а на другий рік там випасають худобу. Такі землі були розміщені поза основним рільним масивом, і монокультурна дворічна парова система була функціонально доцільною з огляду на особли-284 вості господарсько-культурного типу гірського хліборобства. На паровому двопіллі переважно вирощували зернові культури. Наприклад, одного року висівали жито, тобто озимий посів, на другий рік поле відпочивало. Існувала своєрідна черговість культур, коли половину поля засівали не один рік, а два-три роки поспіль (залежно від родючості грунту), потім стільки ж часу воно облогувало. В епоху Київської Русі існували усі об'єктивні передумови для поширення і вдосконалення трипільної парової системи рільництва, коли.рільне поле поділялося на три рівні ділянки: одну з яких постійно залишали під пар, а інші послідовно засівали озимими і яровими культурами. Проте економічна ефективність трипілля у виробництві зернових культур у різних місцевостях була неоднаковою і запровадження його у практику селянських господарств було неодночасним. Трипільна система рільництва у процесі зерновирощування видозмінювалася щодо тривалості періоду ротації, черговості висівання культур та збільшення терміну парування поля тощо. Подекуди від трипілля залишалась лише ідея парового клину, бо поле інколи членувалось на 4, 5 чи навіть 6 і 8 ділянок. Вбачаємо у цьому не застиглість схеми ужиткування землі, а творчий соціально-економічно і агрономічно детермінований підхід. На Поділлі поділ рільних площ називали «змінами», або «руками». На Стародубщині (Слобідська Україна) кожну зміну іменували «нивами», або «перемінами». На Полтавщині розмежоване дорогою на три частини поле називалося «озимий стовп», «ярий стовп» і «толока». § 3. Удобрення поля Традиційний агротехнічний процес передбачає стадію удобрення грунту, коли спорадичне неусвідомлене підживлення землі при спалюванні деревини трансформувалося у цілісну організовану систему із залученням органічних добрив. Уже в добу Київської Русі з метою накопичення органічних добрив у хліборобській зоні поширюється стаціонарне утримання худоби. Одним з підтверджень регулярного внесення гною в грунт у господарствах русичів було існування трипілля, коли уже виробилась певна схема підживлення грунту. Саме в період давньоруської держави агротехнічний процес орного хліборобства набув завершеної структури. У селянських господарствах України у XIX ст. побутували основні способи підтримання родючості грунту, чи його підживлення, відомі ще з часів Київської Русі. За агрономічним принципом їх можна розділити на дві групи. До першої слід віднести найпростіші організаційні способи: за рахунок регулювання часу експлуатації земельних угідь (тобто оперування системами рільництва відповідно до природної потужності грунту), визначення черговості висівання відповідних культур. Друга група передбачає інтенсивність -технології, коли в грунт уже вносять добрива або покращують структуру внаслідок обробітку. Розподіл добрив за структурою угідь був типовим для всієї України: значна частина припадала саме на городи, з яких харчувалася родина, вирощуючи там необхідні культури. Городи щорічно удобрювалися гноєм чи попелом. Адже ці клаптики землі постійно експлуатувались, були введені у своєрідну систему багатопілля. Найбільш інтенсивно підживлювалась економічно ефективна частина поля, призначена для вирощування зернових культур. На Поліссі вона називалася «помірками», на Лівобережжі — «підметом», або «конопляниками». Український хлібороб у середньовіччі уже свідомо застосовував агрономічно ефективний спосіб, коли посеред літа приорював зелену трав'яну масу для удобрення землі. Така практика побутувала на всій етнічній території України XIX ст. Мабуть, таким способом підживляли грунт на своїх полях ще давньоруські хлібороби. А можливим це стало після широкого впровадження плуга, за допомогою якого здійснювалось механічне перевертання відораних скиб грунту. Первинний догляд за злаками полягав насамперед, у найпростішій технології підготовки грунту, куди потрапляло насіння. Уже не випадок керував злаком, а розум і воля людини. Усі найпростіші знаряддя оранки (рала, сохи) без відвальних пристроїв лише розривали, борознили грунт. Агрономічна підготовка грунту до посіву була тільки частковою: розпушувався верхній шар, при цьому коренева система бур'янів майже не порушувалася. Безполозове рало з ральником, як і найпростішого типу однозуба соха, неглибоко розривали поверхневий шар грунту,залишаючи між борознами необроблену смугу, через що доводилось ще раз проходити ралом упоперек («хрестити»). Але і це не давало бажаного результату — залишалися незачеплени-ми малесенькі клаптики землі. Значно ефективнішою була оранка ралом полозозого тішу, хоча і в цьому випадку лише розривався верхній шар грунту. Однак тут уже створювалися технологічні умови, завдяки яким майже не залишалося непорушених смуг між борознами (поперечне ралення). Глибока оранка, підрізання і знищення кореневої системи бур'янів наближали цей спосіб до оранки з відвальними пристроями. Розпушування грунту орною технікою з відвальними дошками було проміжним етапом між звичайною оранкою-боронуван-ням і агрономічно довершеним способом з перекиданням дерну. Відвальні пристрої на полозовому ралі (плужне рало) чи обладнана ними соха уже здатні були не лише боронувати поле, але й частково перемішувати грунт, поліпшувати його фізичну структуру, внаслідок чого краще засвоювались атмосферні мікроелементи. Залежно від конструкції відвальних пристроїв можна виділити симетричні (двосторонні) чи асиметричні (односторонні) пристрої. Симетричні як більш давні розсували розтятий полозом грунт по обидва боки, односторонні (при вправній оранці) — частково перекидали підрізану скибу. Незначна агрономічна різниця була помітна при роботі сохи зі сошниками, які встановлювалися під різним кутом до поверхні. Вищий агрономічний ефект очікували від оранки сохою з майже горизонтально розміщеним сошником. Найбільшим досягненням народної агротехнії, матеріалізацією багатовікових зусиль хліборобів стала оранка грунту плужною технікою (плугом, сохою, сабаном, косулею тощо). Вона різко підвищила продуктивність одиниці поля, збільшився час експлуатації грунту з високим коефіцієнтом корисності. Таким чином, агротехнологічний процес підготовки грунту за допомогою упряжних орних знарядь пройшов три основні етапи свого вдосконалення. Оранку простими знаряддями можна назвати боронуванням; другий, досконаліший технологічний етап — оранкою з перемішуванням грунту; і, нарешті, третій етап — класичною оранкою з перекиданням пластів грунту, тобто плужною оранкою. Процес оранки виглядав так. Ралом, запряженим парою волів чи коней (найчастіше тягловою силою були коні), проходили ділянку в обидва боки раз біля разу. Зборознивши поле в один бік, хлібороб, щоб остаточно порушити верхній шар грунту, виконував ще поперечне ралення («хрестив»). Лише у такий спосіб розпушувався грунт. Після оранки ралом ділянку необхідно було вирівняти і розбити груди грунту подрібнювальними пристроями —мотикою, бороною, смиком чи драпаком. Для розорювання чорнозему, важких суглинків у традиційний український плуг у різних місцевостях етнічної території впрягали три або й чотири пари волів. На Поліссі, наприклад, у плуг впрягали чотири, інколи шість волів; а для легких піщаних грунтів північної частини Волинської губернії достатньо було і двох волів. Повний запряг у традиційний плуг давав змогу проорювати чорноземи на 25—ЗО і навіть 40 см. Безумовно, оптимальна глибина борозни, насамперед, залежала від товщини гумусного горизонту і від тяглової сили. Практичний досвід підказував рільникові: чим глибше виореш, тим кращий урожай отримаєш. У народі побутувала приказка: «З глибокої борозни високий хліб росте». Загальний рівень аграрної культури визначається технологічною системою обробітку фунту, яка, у свою чергу, залежить від досконалості орної техніки, існуючих систем рільництва тощо. Виміром цього стану може служити багаторазова оранка із залученням наявних орних знарядь — переважно плуга і рала, іноді плуга і сохи або усіх трьох знарядь, чи рала і сохи. Технологічна підготовка грунту в Україні за участю двох знарядь стосувалася, зокрема, парової системи рільництва або підготовки новин, здебільшого для озимих посівів. Початки її, очевидно, сягають XIII—XV ст., коли були наявними ці та інші об'єктивні і суб'єктивні фактори: технічна база, соціально-господарські потреби і достатні аграрні знання. При використаній декількох знарядь для багаторазової оранки виробилися певні технологічні традиції — для кожного знаряддя визначалась операція у системі обробітку грунту. Наприклад, плугом розорювали новини, а ралом рвали скиби («хрестили») або через деякий час, якщо це був парний пар, ще раз проходили вздовж скиб («довжили»). Подекуди довжили ріллю повторно плугом, а переораний пар — сохою. Таким чином, багатозиарядевий обробіток грунту значною мірою характеризував творчі можливості хліборобів щодо підвищення продуктивності хліборобської праці, а також аграрної культури взагалі. Активне застосування двох і більше знарядь для оранки тривало в селянських господарствах аж до початку XX ст. Кожна технологічна операція обробітку грунту мала свою назву. Перше поперечне ралення поліщуки іменували «ломити скиби», друге поздовжнє — «довжити», а коли два рази орали плугом і один раз ралили, то називали таку роботу «трирал-ля». Причому кожна операція визначалася по-своєму: орати плугом, рвати ралом, одвертати плугом. При подвійній оранці плугом другий раз проходили ним упоперек скиб, а при потрійній («троєнії») — дві перші операції (основне і поперечне проходження плугом) називали «оранкою». § 4. Сівба та догляд за рослинами Основними хліборобськими культурами в Україні з давніх-давен були жито, ячмінь, овес, а з городніх — капуста, часник, цибуля тощо. У XVII—XVIII ст. з'являється картопля, яка згодом стає головним харчовим продуктом. На той час хлібороби вже культивували пшеницю, кукурудзу, з технічних культур — льон, коноплі. За строками сівба зернових була рання і пізня весняна (ярові культури), а також осіння (озимина). Дещо негативно відбивались на проведенні сівби різні заборони, містифікації: 289 понеділок і субота — важкі («тверді») дні; в перший тиждень після свята Паски («провідний») не можна сіяти ні льону, ні коноплі, щоб ніхто в хаті не помер; а під час сівби заборонялось позичати посівний матеріал, будь-що виносити з хати, особливо вогонь... А дні збігали, засів затримувався. Упродовж віків народ уважно спостерігав за явищами природи; за поведінкою птахів, врожаєм грибів, першою появою рослинності тощо. Урожай підберезників віщував добре жито, рижиків — пшениці. Якщо зозуля вилетіла, коли дерева були вже з листям,— чекай хорошого збору сільсько-і осподарських культур. Зозуля прилітає одночасно з появою на деревах листя — буде рання веснна. Ранньої весни, коли ще земля добре не прогрілась, а вологи було багато,— сіяли біб, овес, що витримують холод і погребують вологи. Невибагливий до якості грунту овес висівали на гірших («пущих») землях. Сіяли із сіви — мішка («сівака», чи «сівальні»), який вішали через плече; у горах послугувалися бесагами. Часом користувались коробом, виплетеним із соломи, чи видовбаним із дерева ("голонкою»), або відром. Гуцули, крім бесаг і тайстри, сіяли і дійниці —дерев'яного відра з одним вухом. На Поліссі для цього застосовували коробку, виготовлену з луба,— сиваньку. За народним календарем, починали сіяти лише після свята Благовіщення (7 квітня). Посівного матеріалу потрібно було стільки, щоб засіяти за півдня зоране поле — трохи більше як чверть гектара. Зорану до обіду ділянку в другій половині дня засівали і боронували. Густо сіяли овес, дещо рідше — пшеницю, жито, ячмінь, оскільки із зерна вівса проростало лише одне стебло, а з інших злакових — кущ стебел. Тому на ділянці вівса висівали «майже міх» (до 60 кг), а пшениці, жита, ячменю — «одні бисаги» (до 40 кг). Перед тим як набрати насіння у бесаги чи сівак, в одному розі зав'язували свячене зерно, проскурку і посвячену монету, що символізувало достаток і багатство. Виконував цю роботу сам гоподар або найманий ним у селі добрий сівач (сіяч). Ставши на ріллю, хрестився і починав сіяти. Важливо було правильно обрати не лише час, але й тер-мо-вологий режим сівби. Недарма прислів'я нагадує: «Раз літо родить». Посієш зарано в холодну землю — загине майбутній врожай, посієш пізно — не дозріє або засушить його сонце у зав'язі. Правильний догляд за рослинами під час вегетації був важливою запорукою хорошого врожаю. Виділялися дві форми догляду за врожаєм: агрофізична, коли за допомогою агротехнічних прийомів поліпшувалося середовище хліборобської культури (прополювання бур'янів, спушування грунту тощо), і забобонно-магічна, коли різними містичними процедурами робилася спроба відвернути певні загрози від ниви. Перша форма є об'єктивною оцінкою суті справжньої допомоги рослинам у їх розвитку за допомогою агротехнічних заходів; друга — відображенням у свідомості селянина містичних уявлень, що відповідними магічними рухами чи шепотінням можна змилостивити небесні сили і відвернути лихо. Характерно, що магічні дії здійснювалися над тими культурами, які людина не могла захистити від стихійних лих природи: грози, граду, вихору тощо. Це колоскові й стручкові рослини, а також деякі городні, зокрема капуста, яку поїдала гусінь. Науці невідомі ритуали, спрямовані на збереження тих культур, плід яких знаходиться у землі,— картоплі, брукви, буряків, моркви тощо. Під час догляду за ними покладалися лише на відповідні знаряддя праці та уміння селянських рук. Агрофізична форма догляду за культивованими сільськогосподарськими рослинами поділяється на білякореневе спушування грунту (заодно і підсікання коріння бур'янів сапою чи мотикою) та прополювання. Білякореневе спушування застосовувалось при вирощуванні картоплі, брукви, цибулі, часнику тощо, а також кукурудзи як просапної рослини. Забобонно-магічна форма збереження врожаю мала міцні засади у виробничому побуті українця. Особливо переконливо вірили, що ритуальними діями — биттям у дзвони, ворожінням «хмарника» («грозовика»), посвяченням з процесією царини або магічними заклинаннями — можна відвернути град від нив. Уже на Свят-вечір хлібороб спрямовував імітативні дії на збереження врожаю під граду та грози. У миску накладали потроху всіх страв і йшли довкола хати, примовляючи: «Гавриїлу, Михаїлу, Харлаїму, просимо тя на вечерю до себе в гості, а якбись не прийшов у гості, то не прийди цілий рік, аби град не бив» 291 Побутувало багато магічних процедур для відвернення грози, граду. Майже у кожному селі була людина («хмар-иик»), яка, як сподівались, могла «не пустити хмару в село». «Хмарник» вкладав на подвір'ї навхрест лопату, якою порались біля печі, і кочергу («коцибу», «коцюбу»). У миску наливав свяченої води, додавав шматочки хліба або жарини («грані»), повертанся у напрямку хмари і примовляв: «Во ім'я Отця, Сина і Духа Святого. Іди на гори, на ліси, на води, па нетрі,— де кури недопівають, де пси недобріхують, де копі недоходять,— на ліси, на води, на темні ночі». Воду ішливав у незахідне місце. Застереження від бурі, граду, звірів тощо відбувалося крізь призму релігійно-містичних уявлень селянина. Одні надприродні сили, які начебто виявляли доброзичливість до турбот хлібороба, всіма діями умилостивлювались і закликались протистояти злим демонам. § 5. Жнива

Легенди

ДуховнаЛюдина — Fri, 03 Apr 2009 15:47:59 GMT

Легендою називають усне народне оповідання про чудесну подію, що сприймається як достовірне. Легенди дуже близькі до переказів та казок, наприклад їх початкові формули — «було це давно», «колись давно-давно», також фантастичний зміст, але такий, що трактується як диво, творене незвичайними людьми. На відміну від казкової фантастики у легендарну вигадку вірили як у можливу. Фантастика і вимисел легенди були тими чинниками, за допомогою яких неясне ставало зрозумілим, неможливе – досяжним. Легенда ро створення землі Старі люди розказують, що колись у повітрі колихалося щось таке, ніби шар-м'яч. Хтось його штовхнув і він розірвався; полетіли куски цього шару в різні сторони й утворилися земля, сонце, місяць, зорі. З одного куска утворилася земля, що ми на ній живемо. Завдяки китові, який підмостив свого хвоста, затрималася наша земля, а то була б полетіла в бездну. Цьому китові довго лежать обрида і починає ковилять хвостом, а земля починає ворушитись. *** Здавна, як землі ще не було, всюди вода була. Не було і нас ще. А чорт жив десь так у хатах, хто зна де жив. Дак бог прийшов до чорта та й повів чорта до Дніпра, щоб пурнув да виніс піску в руці. Він пурнув, так не винесе — вода вимиє: оце що набере піску, то вода й вимиє з руки. Дак бог повів його до другого, до мільшого, дак він відтіля виніс піску. Дак бог тим сіяв тут усюди по тих водах, дак стало вже сухо і світ став... Кажуть люди старі, що так було. *** Як уже бог схотів посіять землю, так послав нечистого, щоб землі достав з моря. Воно тоді не можна було, бо скрізь вода була. І сказав, щоб собі не брав землі, а щоб усю оддав богові, скільки дістане. А він там скільки достав, може, усю взяв, то оддав, а у роті собі сховав. А бог як посіяв землю, так у чорта в роті начала рости земля, начала рвать. А він де пирхав, так там болото стало, де пирхне — коняка; чхає і ригає — чоловік, кінь, собака, кіт.

Байки:-)

ДуховнаЛюдина — Fri, 03 Apr 2009 15:45:35 GMT

Байки - це короткі оповідання, де головними персонажами переважно є тварини, рослини, неживі предмети, явища природи. Комізм і сатира — невід'ємні особливості байки. Також байка повинна містити певний висновок, повчання - так звану мораль. МИШ І ЖАБА Жили раз миш і жаба. Вони були собі щирими приятелями. Раз каже жаба: — Нині буде весілля на тамтому боці ставу. Підемо туди. Миш налякалася та тихцем сказала, що вона не вміє плавати. — Е, це дурниця! — відповіла їй жаба.— Я зав'яжу тобі мотузок довкола шиї та перетягну тебе через воду. Лише не бійся! Миш повірила жабі та дала все з собою зробити. Так-то зачали вони мандрівку. Та коли знаходилися посеред ставу, налетів туди великий птах. Схопив миш і проковтнув її. Потім побачив жабу, що звисала на шнурку. Схопив і жабу та з'їв і її. Жаба мала ще настільки часу, щоб з плачем сказати голосно: — Ах, коби-то я була не зав'язала моїй приятельці мотузка на шию. Отже, нехай ніхто не дозволить зав'язувати собі шнурок на шию. Хоч би це хотів зробити навіть найліпший приятель і навіть у найкращім намірі!.. НЕ ВПУСТИ РАКА З РОТА Летіла ворона понад морем, дивиться — лізе рак. Вона хап його та й понесла через лиман у ліс, щоб, сівши де-небудь на гіллі, гарненько поснідати. Бачить рак, що приходиться пропадати, та й каже вороні: — Ей, вороно, вороно, знав я твого батька і твою матір: славні люди були! — Угу! — каже ворона, не роззявляючи рота. — І братів, і сестер твоїх знав,— каже рак,— що за добрі люди були! — Угу! — гугнить ворона, а рака кріпенько держить. — Та все хоч і гарні люди,— каже рак,— а тобі не рівня. Мені здається, що й на світі нема розумнішої над тебе! — Еге! — крикнула ворона на весь рот і впустила рака в море. От тим-то, як кого одурять хвалою або улесливою річчю, то люди кажуть: — Упустив рака з рота. А як кого остерігають, то кажуть: — Гляди, не впусти рака з рота. ХВАЛЬКУВАТА МУХА Раз тягнули чотири волики тяженький плуг вечором з поля додому. Тягнуть вони, тягнуть; аж надлітає уперта муха, сідає собі поважно на ріг одного вола і їде з ним помаленьку. Надлітає тим часом друга муха і питає тую, що сидить на розі вола: — А ти звідки їдеш, сестро? — 3 поля,— відповідає вона,— цілий день орала-м з волами, аби люди мали хліба досить! Що вартий чоловік, котрий чужою працею хвалиться? ЯК ВОРОНА ДІСТАЛА ЗІ ЗБАНКА ВОДИ Дві ворони ходили шукати води, бо їм дуже хотілося пити, але не знайшли ніде. Нарешті знайшли десь на кошарі в збанку, та не могли дістати, бо води було мало. Одна ворона полетіла далі. Друга ворона почала до збанка метати камінчики, щоби вода наверха вийшла, і напилась. Недарма люди кажуть: де не візьмеш силою, бери умом.

Свято Масляна

ДуховнаЛюдина — Fri, 03 Apr 2009 15:43:22 GMT

Масляна

15:23

Масляна (Масниці, Масляниця, сирна неділя) — давньослов'янське свято на честь весняного пробудження природи. Християнська церква включила масляницю у свій календар: масляний тиждень напередодні Великого посту (кінець лютого — початок березня), проте вона так і не набула релігійного змісту. В давнину ж у деяких місцевостях масляницю зображувала заміжня жінка, яку під жарти возили на санчатах односельці. Але найбільше розповсюдження мав звичай колодки (колодія). Заміжні жінки увесь тиждень справляли “колодку”. У понеділок зранку вони збиралися в корчмі “колодкувати”. Одна з них клала на стіл невеличке поліно або палицю - це колодка. Інші брали по черзі і вповивали її шматками полотна, потім знову клали на стіл. Це означало, що колодка народилася. Святкове частування, присвячене цій події, продовжувалося до вечора. Наступного дня, у вівторок, святкували “хрестини колодки”; в середу - похрестини; в четвер колодка “помирала”, в п’ятницю її ховали, а в суботу “плакали” за нею. Звісно, ніхто за колодкою не плакав, бо символізувала вона Зиму, а прощання з нею - своєрідні її проводи. Проте колодка була і предметом покарання тих молодих людей - і дівчат, і хлопців - які не встигли, або не поспішали побратися. На Масному тижні до їх рук прив’язували колодку, і позбутися її можна було тільки через викуп. “Не женився єси - то колоду неси”, - говорить стародавнє прислів’я. Цікаво, чому саме “колодка” стала атрибутом Масляного тижня? А традиція йде з сивої давнини. Колодій - давньоукраїнський бог шлюбу та злагоди людської. За легендою, він син Лади (богині Весни) і Ярила (бога весняних робіт і пристрастей статевих). За переказами, Колодій спонукав до кохання і шлюбу, навчав сватів премудрості сватання, котре мусило призвести до шлюбу. Він - опікун подружнього життя, оберігає молодих від недуг та нещасть, заохочує до багатодітності, продовження роду людського. Тому на Масляному тижні прийнято частувати членів сім’ї, ходити один до одного в гості, збиратися за великим родинним столом. “До тещі на млинці” їздили в середу. Цей день носить назву “зноби-баби”. За звичаєм, в середу вся родина збиралася за одним столом, “щоб улюблений зять був задоволений”. Четвертий день Масляниці називали “переламний”, або “широкий”. Саме з цього дня починається справжнє гуляння, що супроводжується ситною їжею та багатим питвом. Поряд з млинцями та налисниками, головною їжею на Масляну були вареники з сиром і сметаною, гречані млинці на маслі або смажені на смальці. У п’ятницю теща їздила до зятя на млинці, і тепер вже зять мав тішити улюблену тещу. Вдавнину на Масляний тиждень надто пишно й гучно віншували вдів та одиноких матерів, що мали позашлюбних дітей. Таким дітям, крім солодощів, дарували одяг, взуття, полотно, барильце меду тощо. А вдові чи одинокій жінці, бувало приводили (заздалегідь домовившись) вдівця. Якщо головна дійова особа свята Колодій, то звідки ж взялася Масляниця? Як ми вже зазначали, Масляний тиждень - це останній тиждень перед Великим постом, коли ще дозволялася скоромна їжа. Піст, як і сам Великдень, прийшов до нас разом з Християнством. Пристосовуючись до язичницького свята, Церква змінила його назву. От і з’явилася Масляниця, Масляна, Масниця, Сиропусний тиждень і таке інше. До речі, “поховання” Масляниці - обряд, запозичений. Колодій теж “вмирав” на сьомий день свята. І його проводжали у потойбічний світ з піснями і жартами. Адже він забирав із собою всі ворожі сили, які повинні були навіки залишитися у похмурому царстві Пека. Останні два дні тижня - верхівка свята. Народні гуляння, ігри, серед яких найулюбленіша “взяття сніжної фортеції”, катання на санях, танці навколо багаття, спалення солом’яної Масляниці, і, звичайно, млинці на різні смаки, з різними наповненнями, гарячі та рум’яні.

Гуморески:-))

ДуховнаЛюдина — Fri, 03 Apr 2009 15:41:46 GMT

Гуморески - короткі переважно римовані жартівливі твори створені на основі цікавих людських спостережень та курйозних випадків з життя. Гумореска завжди "заправлена" гумором, з додаванням іронії та сатири. Більшість гуморесок цієї колекції належать майстру пера Павлу Глазовому. Сидить москаль на прилавку, Прищурює очі… Так і знати: москалина Вареників хоче. Хоче бідний вареників, То й ніщо питати! Та тільки їх по-нашому Не вміє назвати. «Хазяюшка, галубушка! — Став він говорити. — Свари-ка мне вот энтаво!..» «Та чого зварити?..» «Да энтаво… как, бишь, ево У вас называют?.. Вот, что, знаешь… берут тесто, Сыром накладают…» «Та бог його святий знає, Що вам, служба, гоже!.. Тісто сиром накладають… То галушки, може?..» «Не галушки, не галушки, Я галушки знаю… Свари-ка мне, галубушка… Все, бишь, забываю… Уж с глаз долой, так с памяти!.. Вот энтакой бес-то!.. Да знаешь ли, энтак сыр-то, А на сыре тесто!..» «Та бог його святий знає І добрії люди!.. Сир у тісті?.. Хіба, може, Чи не пиріг буде?» «Да не пирог, голубушка… Экая досада!.. Да знаешь ли, туда масла Да сметаны надо!..» А вона-то добре знає, Чого москаль хоче… Та чекає барабана, Заким затуркоче. Як почула барабана… Слава тобі, боже! Та й говорить москалеві: «Вареників, може?..» Аж підскочив москалина… Та ніколи ждати. «Вареники-вареники!» Та й пішов із хати. Автор: Степан Руданський «ВАРЕНИКИ-ВАРЕНИКИ!» Босий студент | Гумореска Надрукувати Надіслати електронною поштою Цілий рік студент провчився майже без просвітку Та й приїхав відпочити до батьків улітку. Вклала мати сина спати з дальної дороги. — Що він тільки, — каже батько, — узува на ноги. Обносився, обтріпався, посіклось на шкурки. Колись отак узувались безпритульні вурки. Взяв смолу він, дратву й шило ще й циганську голку, Довів якось черевики синові до толку. Син уранці підхопився, скочив на підлогу. Що за диво? Не налазить черевик на ногу. Батько збоку утішає: — Не журися, хлопче. Нога в тебе чималенька, за півдня розтопче. — Син хитає головою: — Думали б хоч трішки. Нащо було зашивати нові босоніжки? Автор гуморески: Павло Глазовий

Антикризовий вертеп

ДуховнаЛюдина — Fri, 03 Apr 2009 15:39:18 GMT

Антикризовий вертеп | Сценарій Надрукувати Надіслати електронною поштою 11.01.2009 Городянин – типовий представник ефемерного «середнього класу», вічно незадоволений, хоче, аби хтось (влада, Христос чи бодай Чорт) вирішив за нього його проблеми.Клітчастий костюм. Можна живіт зробити. Селянин – моя хата скраю, я нікого не чіпаю.Одяг - кожушок, шапка, пояс, Зірка Янголи – посланці Звідти. Три царі – несуть дарунки Христові. Перший цар – наддніпрянець – інтелігент. Одяг - костюм чорного кольору, метелик і біла сорочка, чорний плащ, окуляри, ціпок ( можна парасоля-жердина). Другий цар – західняк – одягнений як гуцул.Одяг - стрій під гуцульський - штани, вишита сорочка, пояс (до строю), кептар і капелюх гуцульський + топірець! Третій цар – східняк – у шахтарській касці з ліхтариком. Одяг - каска, помаранчева камізеля, штани, лице в сажі. Банкір – в аутентичній версії Жид. Пєвіца – штучна білявка зі слідами втручання пластичних хірургів на обличчі й целюлітом на сідницях. Експерт – в оригіналі Циган. Підстаркуватий балакун із телевізора. Криза Фінансівна – в оригіналі Біда. Ефектна, але немолода жінка "обдерта життям". Одяг стара кольорова спідниця, фартух, хустка. Має бути якийсь елемент, який би вказував на те, що це Криза Фінансівна - повішані шнурком долари на шиї, монети, що дзенькають в кишені. Цар Ірод. Жирний перець у костюмі від Бріоні. Запиває віскарем вонючу сигару. Приїхав на «Майбаху». Мєнт – солдат Царя Ірода. З кишені стирчать кайданки, в одній руці – гумовий кийок, в іншій – жезл ДАІ. Чорт – дружбан Смерті, йому все пофіг, аби всіх пересварити, а самому постібатися. Смерть – Смерть. Ірод Експерт Селянин: Слава Богу, добрі люди! З Вифлеєму ми ідемо, І ступаємо усюди — Вістку радісну несемо. Коли ласка пустіть в хату, Бо далека в нас дорога. Хочем вам колядувати І славити Христа Бога! Криза: В небі зірка засіяла, Тут би і радіти, Та холодні батареї, Дорогі кредити. Що збирати – гривню, долар? Де узяти газу? Вимагаю вирішить Проблеми мого класу! Хай Христос скоріш прийде І порядок наведе. Селянин: А я буду святкувати, Мені на долари плювати. Дрова є, наробив я і ковбас. Байдужі мені і влада, і газ. Хай живуть собі як знають, Божеволіють, конають, Нам своє робить! В хаті скраю жить. Нехай усі святкують – Христос народився! Криза: Славімо його! Колядують «У Вифлеємі нині новина…» Забігає Банкір. Банкір: О, я бачу тут святкують! Тільки споживчий кошик у вас щось замалий. Але є для вас Різдвяна кредитна програма – Без застави, без відсотків, Без машин і всяких шмотків. Впурхує Пєвіца. Пєвіца: Який хароший карпаратів! Сплошний гламур і пазітів! Давайте до нас у клуб, Будем дєлать «шури-мури», Єсть кокс і до кокса. Новий год гулять! Рождіство одмічать! Спасіба, Кієв! Голосуйтє за мою пєсню «Багатим криза теж не сахар», одправляя есемес на номер 800-900-700… Селянин (до Пєвіци): Щось швидко забула ти рідне село, Після того, як тебе у клуб занесло. Який кокс, кредити які? Ви знаєте, Хто народився? Банкір: Звичайно, знаю! І вмію я колядувать. (голосно декламує) Щедрик, Педрик! Дайте вареник! А вареник не такий, Дайте долар золотий! Пєвіца (приєднується): Я дівчина отака, Дайте, дядьку, п’ятака, А п’ятак не важний, Дайте руп бумажний! Селянин: Ідіть собі, сьогодні торгу в нас не буде, Нині хочуть святкувати всі чеснії люди. Пєвіца: Ето націоналізм! Нє отнімайтє у мєня Пушкіна! Банкір: Мене з хати виганяти?! Дочекаєтесь відплати. Покладу в вогонь вам хмизу, Напущу на вас я Кризу! Щоб Експерт вас обманув! Щоби Чорт вас не минув! Забігає Чорт. Чорт: Де інтриги, де скандали, марнославство де, жадібність, влада – там царство моє. Брехуни і шахраї – Ось товариші мої. Рейтинги і зради – Ось мої принади. Люблю активний відпочинок, Зробить як-небудь грішний вчинок. Усі мене знають, Чортом прозивають. Криза: Я Криза Фінансівна. В депресії вся… Люблю інфляції і рецесії… Люблю помучить, щоб боліло, Сію страх у душу й тіло. Номери рахунків знаю, До землі вас пригинаю, Відбираю ваші статки, Не лишу на вас і латки! Експерт: Свобода слова з Сявою Шустрим! Зараз ми проаналізуємо Кризу Фінансівну! Сенсації, скандали – хто стоїть за Чортом? Так звані Янголи – як влаштовані їхні крила? Хто фінансував подорож Трьох Царів? Нові ноти у піснях Пєвіци! Не перемикайте! Всі проблеми, які ви піднімали, піднімемо ще раз! Глянемо на проблему по-різному: справа, зліва, збоку і зі сторони! Залишайтеся з нами! Рекламна пауза! Чорт: Оце в мене колектив! Знають, що робити. Я подбаю, щоб вам в світі Було добре жити. Ану, дівко, заспівай Хоча б під гармошку, А я з Кризою й Банкіром Погуляю трошки. Пєвіца розкриває рота під фонограму, Чорт, Банкір, Експерт і Криза танцюють. Селянин: Боже, Боже, поможи Позбутись тої сатани! Заходить Янгол. Янгол: Мир вам, браття мої милі, Тут слабкі пекельні сили. Нічого ся не лякайте, Тільки віру в Бога майте. Бог мене сюди послав, Щоб я вас охороняв. Стеріг в хаті і на полі Людей від всякої недолі. Тільки ж ви допомагайте, Самі себе теж захищайте! В хаті скраю не сидіть А гуртом усе робіть! Селянин: Нова радість стала, яка не бувала! Народився новий Цар, Всьому світу Господар! Експерт: У нас є свій цар. Нам нового не треба. Банкір: Ми до нього вже призвичаїлися, знаємо, який хабар за що давати. Пєвіца: Зараз він вам покаже, хто тут главний (вибігає з хати). Поважно входить Цар Ірод із Мєнтом. За ними дріботить Пєвіца. Мєнт: Усім боятися, я – Термінатор. Щас всіх у бобік! Чорт тікає. Ірод: Що тут за бардак? Перед вами Лідер! Експерт (запопадливо): Найяснійший, світлий царю! Тебе тут зневажають! Кажуть, що іншого Царя мають. Селянин: Ти є цар лише земний, Народився ж Цар таємний, Що постане над царями, Над землею й небесами. Він не цар, він вічний Бог, Що царює без тривог! Ти боїшся того Бога, Бо лиха твоя дорога! Ірод (грізно): Шо за брєд?! Експерт: Чуєш, царю, в Інтернеті З’явилися вісті, Що Цар світу народився В Вифлеємі місті! Ірод (до Мєнта): Ха-ха! Розсмішили! Мєнт: Так, мій царю, по рації Нам прийшла новина: Породила всім на радість Непорочна Сина. А оце, дивись, прийшли З України мудреці. Твердять, що родився Цар, Новий світу Володар. Входять Три Царі з дарами. Перший цар (із паляницею і ракетоносієм «Дніпро» під пахвою): Для Царя усіх царів Принесли ми тут дарів: Хліб з-під Одеси, з Дніпра карасі І ракету – може, Йому знадобиться таксі. Другий цар (тримає гілку смереки й будівельну кельню): Щоб Дитя росло здоровим – шматочок Карпат, І як треба, набудуєм хоч церков, хоч хат. Третій цар (приніс шмат вугілля і шмат солі): К хлебу соль, к здоровью счастье Дарит весь Восток. Ну а чтоб теплее было, вот вам уголек. Городянин: О, тепло мені потрібно. Ірод: Я з людьми, і люди зі мною. Голосуйте за мене, думайте не головою. Вітаймо вашого нового царя, Бо як люди, так і я. Розквітне калина, шануйте родину, Плекайте стежину, любіть Україну, Бо Україна – це я. (до Мєнта) Викликай самоскиди-міноносці, Винищувачі-гвинтокрили! Щоб жодної дитини в живих не лишили! Бо інакше всім вам – смерть! Входить Смерть. Смерть: О! Хтось закликує за мною, Готова я стинать косою! Ірод: Смерте люба, Смерте мила, Ти завжди мені служила, Всіх косила ворогів, Всіх — кого я повелів. А тепер скоси Отого, Що в вертепі народився, З Пречистої воплотився. Всі тихо до мєнта: Ми порушники законів Божих і людських. Не вбивай дітей, а краще штраф у нас візьми. Мєнт трохи вагається, але гроші бере. Цар Ірод: Ну що, всі убиті? Мєнт: Повний порядок на дорогах! Служу народу України! Янгол: Знай же, Іроде лукавий – ось тобі новина: Межи дітьми не убили ви Божого Сина! Селянин: І ми живі, слава Богу! А будемо працювати, так і далі не помрем! Пєвіца (з ентузіазмом): Всі ми діти твої, Україно! Селянин: Народився нині Той, хто зло переможе. Пєвіца: І спасе усіх нас, грішних, і простить нас тоже. Перший цар: І царів, і громадян… Другий цар: …українців, росіян… Третій цар: …И экспертов, и певиц, и банкиров даже. Всі разом: А завзяття й праця щира свого ще докаже! Експерт: Оце так коаліція! Ірод: Що? Зрада?! Я найду на вас управу! О Смерте, Смерте моя мила, Ти всякий бунт ущент душила! Прилинь, махни косою раз і вдруге, Нехай згинуть зі світу всі добрі люди. Смерть: Не вийде. Навіть не проси. Дитинка та сильніш за мене. Буду вічно Їй служить, А тебе повинна вбить. Заходить Чорт: Ха-ха! Давай грішну душу! Я її як слід потрушу! Ірод: Смерте, дуже жити хочу – Всю тебе я озолочу! Смерть: Ходім, ходім зі мною, царю! Тебе в смолу я закопаю! Смерть і Чорт забирають Ірода і виводять його. Янгол: Не схотів по правді жить, Бога не схотів любить. Все в гріхах бенкетував, Чорту душу продавав. Прощавайте, мир цій хаті, Щасливі будьте і багаті. Майте волю добру, гожу. Тільки вірте в ласку Божу! Ласка Божа вас спасе, Край і нарід піднесе! Прощавайте, добрі люди! Хай у вас все гарно буде. Працюйте, моліться і Криза минеться. Селянин: Все скінчилось, слава Богу. Ми ж збираємось в дорогу. Будемо ми святкувати, Бога прославляти! Колядують «Нова радість стала…» Забігає Банкір. Банкір: Зачекайте, постривайте! Ви ж так просто не тікайте. Хазяї тут добрі, милі. А ми в них не попросили Трохи випить, закусить… Тож горілочку несіть! А ще ковбаси й сала, Щоб нас не зосталось мало! І цукерки, й шоколад, Щоб усякий був вам рад! Щоб ви мали діточок Як на небі зірочок, Як у Володі Кличка очок, Як на гривню сємочок.

Сопілочка Народний Український інструмент:-)

ДуховнаЛюдина — Fri, 03 Apr 2009 15:36:49 GMT

Сопілка, народний духовий музичний інструмент, в Україні відомий з княжих часів. Виготовлявся із калинової гілки, бузини, ліщини, очерету та ін. Довжина сягала 30-40 см, у нижньому кінці просвердлювали 5-6 дірочок. У західних регіонах побутували різновиди сопілки – денцівка, дводенцівка, флояра. Українська сопілка звичайно має шість пальцьових отворів, що дає діатонічну послідовність із семи звуків. При передуванні ця послідовність транспонується на октаву вище, а потім ще на квінту вище, що створює досить широкий звукоряд. Завдяки мистецьким способам гри на сопілці з цього простого інструмента вправні виконавці можуть видобути повний хроматичний звукоряд, що дає змогу грати в усіх тональностях. Але для цього потрібна надзвичайна майстерність. Розвиток техніки хроматичної гри на сопілці зумовлений бажанням сучасних музик виконувати на цьому інструменті художні музичні твори. З глибини тисячоліть сопілка дійшла до нас із багатьма назвами: сопілка, денцівка, флояра, зубівка, теленка... За кожною назвою криється принципова конструктивна відмінність, а отже й нові специфічні прийоми видобування звуків і різноманітна музична палітра. У верхній отвір невеликої дерев'яної трубки вставлено свисток у вигляді денця з прорізом, уздовж трубки — п'ять-шість отворів для пальців. Це типова сопілка, яку могли зробити з верби, клена, калини, смереки, груші чи звичайної бузини. На Гуцульщині така сопілка зветься денцівкою. Звук у неї соковитий, насичений. А ось флояра. Від звичайної сопілки вона відрізняється тим, що не має свистка, а обидва кінці трубки відкриті. Отже, звуки на ній видобувати важче. Сріблясто-витончена мелодія флояри більше відповідає мальовничій природі Карпатських гір, її швидких грайливих струмків. Серед різновидів сопілки є й такий, що зовні являє собою звичайну трубку, у якої обидва кінці відкриті, а ігрових отворів немає. Звуки змінюються засобом передування повітря. Це — теленка. Дві спарені одночасно сопілки називають денцівкою або жоломійкою. Зубівка, коса дудка, скигля — у кожної своя конструкція і відповідне забарвлення звука. Одна виспівує пронизливим високим голосом, друга — густим, оксамитовим, третя плаче, скиглить сумним, тужливим голосом. Використання сопілки допомагає розвитку музичної пам’яті, чуття, ритму, тембрового слуху, виробленню виконавських навиків, формує інтерес до колективного музикування, всіляко стимулює творчу ініціативу. Вона входить у склад будь-якого ансамблю, чи оркестру українських народних інструментів, троїстих музик. Нині діють цілі ансамблі сопілкарів. Сопілка пройшла великий шлях свого розвитку – від примітивної очеретинки до сольного інструмента.