Сопілка, народний духовий музичний інструмент, в Україні відомий з княжих часів. Виготовлявся із калинової гілки, бузини, ліщини, очерету та ін. Довжина сягала 30-40 см, у нижньому кінці просвердлювали 5-6 дірочок. У західних регіонах побутували різновиди сопілки – денцівка, дводенцівка, флояра. Українська сопілка звичайно має шість пальцьових отворів, що дає діатонічну послідовність із семи звуків. При передуванні ця послідовність транспонується на октаву вище, а потім ще на квінту вище, що створює досить широкий звукоряд. Завдяки мистецьким способам гри на сопілці з цього простого інструмента вправні виконавці можуть видобути повний хроматичний звукоряд, що дає змогу грати в усіх тональностях. Але для цього потрібна надзвичайна майстерність. Розвиток техніки хроматичної гри на сопілці зумовлений бажанням сучасних музик виконувати на цьому інструменті художні музичні твори. З глибини тисячоліть сопілка дійшла до нас із багатьма назвами: сопілка, денцівка, флояра, зубівка, теленка... За кожною назвою криється принципова конструктивна відмінність, а отже й нові специфічні прийоми видобування звуків і різноманітна музична палітра. У верхній отвір невеликої дерев'яної трубки вставлено свисток у вигляді денця з прорізом, уздовж трубки — п'ять-шість отворів для пальців. Це типова сопілка, яку могли зробити з верби, клена, калини, смереки, груші чи звичайної бузини. На Гуцульщині така сопілка зветься денцівкою. Звук у неї соковитий, насичений. А ось флояра. Від звичайної сопілки вона відрізняється тим, що не має свистка, а обидва кінці трубки відкриті. Отже, звуки на ній видобувати важче. Сріблясто-витончена мелодія флояри більше відповідає мальовничій природі Карпатських гір, її швидких грайливих струмків. Серед різновидів сопілки є й такий, що зовні являє собою звичайну трубку, у якої обидва кінці відкриті, а ігрових отворів немає. Звуки змінюються засобом передування повітря. Це — теленка. Дві спарені одночасно сопілки називають денцівкою або жоломійкою. Зубівка, коса дудка, скигля — у кожної своя конструкція і відповідне забарвлення звука. Одна виспівує пронизливим високим голосом, друга — густим, оксамитовим, третя плаче, скиглить сумним, тужливим голосом. Використання сопілки допомагає розвитку музичної пам’яті, чуття, ритму, тембрового слуху, виробленню виконавських навиків, формує інтерес до колективного музикування, всіляко стимулює творчу ініціативу. Вона входить у склад будь-якого ансамблю, чи оркестру українських народних інструментів, троїстих музик. Нині діють цілі ансамблі сопілкарів. Сопілка пройшла великий шлях свого розвитку – від примітивної очеретинки до сольного інструмента.
Сопілка, народний духовий музичний інструмент, в Україні відомий з княжих часів. Виготовлявся із калинової гілки, бузини, ліщини, очерету та ін. Довжина сягала 30-40 см, у нижньому кінці просвердлювали 5-6 дірочок. У західних регіонах побутували різновиди сопілки – денцівка, дводенцівка, флояра. Українська сопілка звичайно має шість пальцьових отворів, що дає діатонічну послідовність із семи звуків. При передуванні ця послідовність транспонується на октаву вище, а потім ще на квінту вище, що створює досить широкий звукоряд. Завдяки мистецьким способам гри на сопілці з цього простого інструмента вправні виконавці можуть видобути повний хроматичний звукоряд, що дає змогу грати в усіх тональностях. Але для цього потрібна надзвичайна майстерність. Розвиток техніки хроматичної гри на сопілці зумовлений бажанням сучасних музик виконувати на цьому інструменті художні музичні твори. З глибини тисячоліть сопілка дійшла до нас із багатьма назвами: сопілка, денцівка, флояра, зубівка, теленка... За кожною назвою криється принципова конструктивна відмінність, а отже й нові специфічні прийоми видобування звуків і різноманітна музична палітра. У верхній отвір невеликої дерев'яної трубки вставлено свисток у вигляді денця з прорізом, уздовж трубки — п'ять-шість отворів для пальців. Це типова сопілка, яку могли зробити з верби, клена, калини, смереки, груші чи звичайної бузини. На Гуцульщині така сопілка зветься денцівкою. Звук у неї соковитий, насичений. А ось флояра. Від звичайної сопілки вона відрізняється тим, що не має свистка, а обидва кінці трубки відкриті. Отже, звуки на ній видобувати важче. Сріблясто-витончена мелодія флояри більше відповідає мальовничій природі Карпатських гір, її швидких грайливих струмків. Серед різновидів сопілки є й такий, що зовні являє собою звичайну трубку, у якої обидва кінці відкриті, а ігрових отворів немає. Звуки змінюються засобом передування повітря. Це — теленка. Дві спарені одночасно сопілки називають денцівкою або жоломійкою. Зубівка, коса дудка, скигля — у кожної своя конструкція і відповідне забарвлення звука. Одна виспівує пронизливим високим голосом, друга — густим, оксамитовим, третя плаче, скиглить сумним, тужливим голосом. Використання сопілки допомагає розвитку музичної пам’яті, чуття, ритму, тембрового слуху, виробленню виконавських навиків, формує інтерес до колективного музикування, всіляко стимулює творчу ініціативу. Вона входить у склад будь-якого ансамблю, чи оркестру українських народних інструментів, троїстих музик. Нині діють цілі ансамблі сопілкарів. Сопілка пройшла великий шлях свого розвитку – від примітивної очеретинки до сольного інструмента. 